Немає закарпатця, який би не знав про героїчну 128-му Окрему Гірсько-піхотну бригаду, яка майже півроку воювала під Дебальцевим, неймовірними зусиллями самотужки пішки виходила з оточення. А у середу, 25 лютого успішно прибула на Закарпаття на автобусах, які поїхали спеціально за нашими воїнами, щоб повернути їх у обійми рідних і друзів.

 

Дружба закарпатських активістів з воїнами 128-ї зав’язалася ще до війни. У той час дружні стосунки, спільний час, плани, бачення розвитку України поєднували голову правління ГО «Самодопомога Закарпаття» Володимира Химинця та тернопільського активіста, який має шалену електоральну підтримку у себе на малій батьківщині, батька 4-х дітей Тараса Пастуха. Зараз він є Народним депутатом України, обраний «по мажоритарці», утім, свій громадянський обов’язок вирішив виконати сповна, дочекавшись ротації.

Саме до Тараса і до друзів-закарпатців «самодопомогівці» влаштовували експедицію у листопаді. Самотужки купили, відремонтували, зібрали й відвезли воякам джипа, харчів, предметів першої необхідності. А приїхавши під Дебальцеве у базовий табір 128-ї – знайшли там старих і нових друзів, з якими ночували у бліндажах, варили бограч-гуляш і здобули справжню чоловічу дружбу.

І ось – наказ про ротацію. 128-ма бригада, вийшовши з оточення їде додому. А активісти – їдуть у Мукачево зустрічати своїх друзів. Володимир Химинець, Руслан Чорнак і з ними – закарпатець, хірург, який довгий час провів у складі 128-ї у якості військового лікаря, польового хірурга та побратима – Тиберій Островка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На території військової частини у Мукачеві велелюдно. Тут зібралися рідні, близькі, друзі тих, хто захищав Батьківщину і героєм повертається додому. Очікування було довгим – з 16-ї до 19-ї години люди з квітами, сино-жовтими повітряними кульками, вітальними плакатами в руках очікували прибуття своїх воїнів. Утім, ніхто не нудьгував, бо ж радість скорої зустрічі була повсюдно. До того ж, тут вже перебували ті, хто доправився своїм ходом, не у складі колони автобусів. З ними всі бажали поговорити і сфотографуватися.

             В очікуванні, керівник «Самодопомоги Закарпаття» Володимир Химинець розповідає: «Ось так, джип який ми подарували воїнам – не вцілів. У нього влучив «град». Та вціліли більшість захисників.  Радісно, що героями вертаються ті, хто є нашими друзями. І сумно, що не всі. Невимовно шкода за майором Віталієм Постолакі, який замовляючи необхідні речі для своїх розвідників, якими командував, для себе попросив лише хорошого ножа. З ним на лівому плечі він на своїх останніх фото. Вічна слава герою. Загинули ще деякі хлопці, яких ми знали близько… Власне, кожен із загиблих має тих, кому зараз порожньо. Та все ж радість зустрічі з захисниками, які повернулися є великою і ми не могли не поїхати їм назустріч.»

«Ми й далі будемо допомагати воїнам. І тим, хто ще на передовій, і тим,  хто потребує лікування та реабілітації.» – додає Руслан Чорнак.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Нарешті колона автобусів заїздить на території військової частини. Під звуки оркестру, дівчачий радісний лемент та вигуки «Герої! Герої!». З автобусів виходять міцні хлопці, немов викувані з криці. Обіймаються з рідними, фотографуються з друзями і після короткої урочистої частини – розходяться по домівках, яких давно не бачили. Дехто – йде з друзями випити святкові сто грамів, за якими точаться розмови і лунають історії, записати і переповісти які – справа істориків та історіографів. Бо ці історії – є розповідями про подвиги, якими Україна стоїть і стоятиме, саме завдяки таким її вірним синам.

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити