26-річний активіст ГО «Самодопомога Закарпаття» та молодий батько у дні новорічних свят поділився своїм досвідом громадської діяльності та розповів про складнощі виховання однорічного сина Єгорки.

 

 

Детальніше про це у нашому міні-інтерв’ю.

– Ви – один із наймолодших членів ГО «Самодопомога». Вже не молодіжка, але, впевнена, їх проблеми та бачення Вам близькі. Розкажіть трохи про це.

– Якщо говорити про кількість молоді, то офіційно за­реєстрованих членів у нас мало. Але є люди, котрі нам допомагають, зокрема і студенти. Вони є не лише в УжНУ, але і в інших навчальних закладах міста. Якщо пам’ятаєте, то участь «Самодопомоги Закарпаття» у літній річковій регаті була представлена саме  її молодіжним крилом. (Більше про це – читайте тут http://bit.ly/1CeBr5O). Хлопці збудували велике цікаве судно.

Я думаю, вони займаються громадською діяльністю з тих самих причин, що і я. От, наприклад, згадую свої юність і дитинство. Зараз нелегко жити, існує купа всіляких перешкод. Так само для молоді школа закінчується, виникає проблема вступу до вузу. Буває на шлях у життя нема фінансів, ні державних, ні у батьків. І в принципі заробити їх так, як раніше, стало складніше. Тож наша ціль зробити так, щоб наше наступне покоління, так само і моя дитина, цього вже не відчували. Тобто щоб вони не мали тих проблем, які ми відчуваємо зараз. Щоб у них була якась підтримка через тих 10-20 років.

Покращити щось хотів би, змінити. Протягом останніх 20-30 років воно все йде якимось «накатаним» шляхом, само собою. Розпався Радянський Союз і все стало якось хаотично. Всюди потрібно платити, чиновники нечесні, все запущено.

– А як щодо проблем дітей? Адже самі виховуєте сина.

– Дійсно, навіть теперішнім дітям складно. От у мене маленька дитина є, у Новому Районі живу, нема де погуляти. Дійсно ніде. А якщо і є якісь гойдалки, то, на мою думку, вони небезпечні для малюків за технікою безпеки. Треба зробити так, щоб дитина, яка живе у кожному районі, мала де погратися, щоб були якісь спортивні майданчики для різних вікових груп. Бо, в принципі, турніки всюди є. Але для малих діток вони не годяться. І потім, що то за турніки? Криві і поламані. На них неможливо займатися. І от моєму малюку рік, а нам ніде гуляти. Є всього два пристойні майданчики у місті: біля мосту, так званий «рошенівський» і біля нового «Вопака». А якщо ти живеш у якомусь іншому кінці міста, мусиш їздити на маршрутці, щоб погратися з дитиною. Або ж йти у якийсь ресторан з дитячим майданчиком і платити за це гроші...

Але це не все. Не всі сім’ї, навіть молоді, добре забезпечені. Я наче і можу своїй дитині дозволити все необхідне, але навіть це зараз складнувато. Наприклад, ті самі памперси. Мені це дуже знайомо. Їхня ціна постійно зростає разом з курсом валют. І повірте, не всі родини можуть дозволити собі звичайнісінькі підгузки.

– Продовжуючи тему дітей. Розкажіть про той новорічний ранок, який ви організували та профінансували для дітей?

– Це дитсадок, який знаходиться у Циганівцях, У мене є родичі, які мешкають там. Завідувачка цього дитсадка дізналася, що є така організація як «Самодопомога Закарпаття» і звернулася до нас за допомогою, аби підготувати хоч якісь подарунки діткам. Бо держава  ніякі гроші не виділяє на це. Окрім того садок знаходиться не на балансі РДА, а на балансі села. Самі розумієте, які там фінанси.

Отож, ми провели маленький новорічний ранок, десь між святом Миколая і Новим Роком. Привезли 30 подарунків, солодощі, цукерки. Малим сказали, що Миколай і Дід Мороз передали ці подарунки, аби ми доставили їх їм. Діти поводилися дивовижно. Хтось розплакався, хтось злякався, хтось був дуже радий і відразу діставав цукерки... Їм це було насправді цікаво. Бо не у кожного в селі є можливість зробити дітям новорічний подарунок. До нас звернулися і ми допомогли.

– Звідки взялася така ініціатива до благодійності. Чула, у вас це спадкове?

– Так, це правда. Минулого року так само я завозив подарунки у цей же дитсадок. А два роки тому разом зі своїми родичами, а мій батько теж є громадським активістом, працювали над цілим районом і завозили подарунки до багатьох дитсадків. Батько їм довго і постійно допомагав. Наприклад є такі села, як Ярок і Стрипа, куди він постачав вікна. Ще тоді я почав працювати з ним. Тобто можна сказати взяв приклад з батька.

– Які маєте наступні плани?

– У нас попереду ще купа свят. Так само будемо допомагати, якщо хтось до нас звернеться з дитсадків чи незабезпечених сімей, інвалідів або пенсіонерів, які потребують допомоги. Будемо допомагати людям. (ред. – інші активісти «Самодопомоги» також подали запит до міськради на список незабезпечених ужгородців і ті також отримали свої подарунки до різдвяних свят).

– Наостанок побажайте чогось нашим читачам у новому році.

– Побажаю здоров’я, успіхів. Але найголовніше – протриматися наступні роки, бо, як зараз мені здається, Україна застрягла у такому темному тунелі. Я думаю, рано чи пізно світло у кінці з’явиться. І такі самі організації, такі самі волонтери, як ми, допоможуть вийти у це світле майбутнє. Просто треба стиснути зуби і триматися. Такі моменти були і в інших країнах. Вони це пережили, і ми теж зможемо. Просто потрібно триматися.

Розмовляла Олеся Ткачук

Додати коментар

Захисний код
Оновити