Особисті враження усіх «самодопомогівців», які взяли участь у фінансуванні, підготовці поїздки на АТО та здійснили її. Пряма мова

Дмитро Куштан:

 «Для нас питання допомоги військовим мусить бути важливим. Ми ж в Ук­ра­їні живемо, не в Єгипті. Долучився я до організації поїздки, бо маю можливість допомогти. Душа болить за Україну, за те все, що відбувається. Самим часу на ві­йну йти нема, тож допомагаємо, хто чим може».

 

 

 

 

 

 

Олександр Борисенко:

 «Можу дуже коротко пояснити, чому я вирішив долучитися до цієї волонтерської поїздки. По-перше, я громадянин України. По-друге, там, на сході, гинуть наші земляки. Я знаю, що є хлопці і з Ужгорода, і з районів. По-третє, я знаходжуся тут, на мирній землі, і не можу йти воювати через особисті обставини. Але хочу якийсь внесок зробити, чимось допомогти. От так».

 

 

 

Андрій Довбиш:

 «Я долучився до фінансування поїздки, тому що хлопці захищають нашу незалежну країну, мерзнуть, голодують, гинуть, так що навіть нема на чому їх вивезти з поля бою. Але ж вони захищають саме нас! Тому кожен повинен у міру своїх можливостей прикласти максимум зусиль, аби дати хлопцям хоч якесь забезпечення. Тому я допомагав і надалі буду це робити».

 

  

 

Олексій Химинець:

 «По-перше, самооргані­за­ція штовхає на такі дії, бо всі усвідомлюють небезпеку, яка склалася навколо нашої країни і взагалі майбутнього. По-друге, якщо ми чимось змогли допомогти, бодай врятувати когось від холоду, а може і вивезти поранених з поля бою на наданій нами «таблетці», нехай навіть одного, то, я вважаю, всі наші зусилля були витрачені недаремно.

І відверто кажучи, стояти осторонь всіх тих подій, які зараз відбуваються на Сході України, було б просто злочином проти держави.

А чому ми власне долучилися? Ну, така наша позиція, така наша свідомість, така наша участь. Ми вчинили правильно і будемо діяти так і надалі. Якщо наша допомога хоч десь буде потрібна, ми завжди будемо її здійснювати. Нам все це болить, тож треба просто жити далі і боротися з тим злом».

 

  

 

Іван СинЕтар:

 «За весь період проведення АТО якось так склалося, що завжди допомагав військовим. До цього часу я повністю екіпірував мінімум трьох наших солдат. Щотижня з ними спілкуюся. І тому коли ми з Самодопомогою зібралися вирішувати це питання, я був лише за. Тому що насправді знаючи ситуацію і спілкуючись з людьми, яких я особисто знаю і які зараз перебувають на лінії фронту, розумію, що ніякої допомоги, крім волонтерської, у них нема. Держава, на жаль, останнім часом окрім популістських висловлювань жодної реальної під­тримки нашим солдатам, які обороняють цю ж державу, не надає. Тому я завжди готовий у таких речах брати участь».

 

 

 Михайло Чурило:

 «Самодопомога завжди долучається до подібних справ як одна велика команда. Це перше. По-друге, ми вже прийняли рішення стосовно допомоги нашим військам, адже багато чого було здійснено і перед поїздкою на Схід. Це вже навіть стає певною традицією. На початку був каміон засобів першої медичною допомоги, потім звільнення полонених, а зараз ми завезли їм машини і медикаменти. Оскільки я спілкуюся з іншими волонтерськими організаціями, допомогу добирали і у Києві від Наталі Воронкової з «Волонтерської сотні». Їм ми надавали і свою попередню допомогу. Весь той вантаж медичних засобів на Міноборони перенаправляли саме вони.

 А поїздка... Не все там так гарно, як малюють. Страшні умови – антисанітарія, болото, страх, бруд... Я їздив на передові пости, спілкувався безпосередньо з тими людьми, які тримають оборону, які відстоюють інтере­си нашої держави, дивився на умови їх перебування. Ми питали їхню думку стосовно всієї цієї ситуації. Люди трошки не витримують це морально. Бо коли йде належне матеріальне забезпечення, є житло, то це одне. А коли ви не маєте змоги помитися по три місяці, це зовсім інше. Людям не забезпечують ротацію, лише відпускають у короткострокові відпустки, а вони там уже по 90 днів сидять. Просили від міськради хоча б пільг на оплату комунальних послуг для своїх родин.

 Зустріч вражаюча, емоції у кожного свої, оскільки побачили це все наяву і навіть були недалеко від зони обстрілу, десь вжилися у суть війни. Спілкувалися і з місцевими мешканцями, котрі чимось нагадали мені сіру масу рабів. Вони якісь зомбовані там на місцях. Краще дивитися це все по телебаченню, ніж бути там. Не дуже приємна ситуація. А коли ви знаходитеся там по декілька днів, коли спробуєте там поспати трохи, поїсти їхню їжу, це зовсім інше. Ночі такі трохи страшні...

 Проблема у тому, що в нас воюють ті, кого влада, силові структури послали на убій, прості смертні. А всілякі медалісти, котрі позаду, рвуть на собі сорочки, що вони там максимально причетні. Всі такі акуратні, випрасувані. Пішли б вони на лінію фронту і подивилися, що там коїться. Люди зовсім з іншою ментальністю: прості, без всякого пафосу, раді бачити кожного, хто приїде, і вдячні за будь-яку допомогу. Але це треба бачити. А ті всі, у тилу, дуже далекі від справжніх воєнних дій, Як завжди, всюди несправедливість. Тих героїв спереду ніхто не згадає. А хотілося б, щоб вони завжди були оцінені по заслугах. А не потім хтось візьме ордени і медалі».

 

В’ячеслав Харченко:

 «Там, по-перше, служать наші знайомі, у тій 128-й бригаді. І коли зв’язалися з ними по телефону наші активісти, Володимир Химинець і Руслан Чорнак, вони повідомили, що їм наразі потрібні джип і «таблетка», щоб вивозити з поля бою поранених, бо не було на чому. Тому і виникла ідея.

Ми відразу зібрали всіх членів організації і вирішили, що треба допомогти. Бо люди у нас, в принципі, самодостатні, які можуть дозволити собі витратити якісь гроші на військових. Але у всіх була єдина умова: аби допомога була адресною. Що ми не будемо просто передавати гроші у якісь координаційні центри при ОДА — це все лише для піару. У них більше слів, ніж конкретних справ.

Тому ми відразу дізналися від закарпатських військових перелік конкретних проблем, плюс оголосили по ЗМІ, що їдемо на Схід, аби люди могли принести якісь посилки для хлопців, котрі служать під Дебальцево чи десь поряд. Ми все це забрали і передали на Схід. Просто зробили хорошу справу».

 

РОМан Андрусь:

 «Важливо було допомогти військовим, як же їх залишити у такій ситуації? Була можливість – ми і допомогли. І будемо це робити за кожної нагоди».

 

 

 

Руслан Чорнак:

Мені справді важко описати власні відчуття від поїздки. Дуже сильні емоції! Особливо коли несподівано зустрінеш в Дебальцевому старого знайомого, якого навіть не часто зустрічав в Ужгороді! У мене так було з Максимом Шелепцем – юристом, приватним адво­катом з Ужгорода.

 Ми ви­вантажували посилки та привезені нами речі, аж ра­птом підходить він! Ось це так була зустріч!

– Ти як?

– А ти що тут робиш?

– Та ми ось до вас – з привітом з дому!

– Ну хлопці, ну ви даєте! Та сюди рідко хто доїде! (Максим несе службу біля села Чорнухіно – найбільш «гаряча» точка). І тут ти розумієш – не настільки важливо що саме ти привіз наскільки важливо ЩО ТИ ТУТ.

А зранку знову: «Привіт»! Дивлюся – прямо переді мною стоїть Олег Белеканич з Ужгорода! «Як справи? Як вдома? Що нового? Ну круто, що ви приїхали! Ну, думаю, то вже точно, що дома, якщо б і захотів, то всіх не побачив разом!»

Ніколи не забуду той випадок, коли ми вже в дорозі, а нам навздогін прохання – знайти для Івана з Кам’яниці берці 41 розміру. На блокпості в селі Луганське зупинилися, лишали передачі для земляків з дому, питаю у незнайомого бійця:

– Де б можна дістати берці 41-го розміру?

– 41-го? Зараз принесу!

Побіг – вертається – дає нові берці. Кажу:

– Що з нас?

– Та ви що? Нічого! Це ж для нашого солдата?

– Та ж хоч на циргаки може візьміть?

Ні! Ні в яку! Ну що тут скажеш? Слів немає – одні емоції!

Записала Олеся Ткачук

Додати коментар

Захисний код
Оновити