Велика фоторозповідь про підготовку та здійснення експедиції активістів ГО «Самодопомога Закарпаття» на Схід України, у зону АТО, куди вони доставили транспорт та вантаж для бійців української армії.

Допомагати Українській армії з моменту, відколи на Сході триває АТО, покликана дати відсіч сепаратистам, які намагаються пошматувати державу та російському агресору, який підтримує їх у цих спробах – стало почесним для кожного свідомого громадянина, українця, патріота.

В Україні за останні 9 місяців волонтерський рух виріс настільки по­туж­но, що перетворився на, свого роду, феномен. Адже ситуація, у якій про­сті громадяни покривають бі­льше потреб захисників Вітчизни, ніж дер­жава, є справді незвичайною. Утім, необхідною. І роб­лять це українці щиро, розуміючи, що там, на передовій, їхні рідні, близькі, товариші, сусіди, колеги. І що їм багато чого потрібно для успішного продовження їхньої місії – захистити нас: від шкарпеток, рукавичок, і взуття аж до прицілів, тепловізорів і навіть транспорту.

На Закарпатті найбільшою волонтерською місією є «Рух допомоги закарпатським військовим», започаткований журналісткою Галиною Ярцевою, до якої приєдналися десятки і сотні волонтерів, помічників, активістів. І якщо починався рух просто зі збору продуктів у супермаркетах, то нині потреби армії змінилися: продуктів вже є вдосталь, утім є потреби у інших, серйозніших речах. Виникли побічні проекти цього руху, як-от «Фото патріота», книжковий ярмарок, ярд-сейл. Усі вони забезпечують фінансування потреб закарпатців, які перебувають у зоні АТО.

Стати поруч, пліч-о-пліч з рухом допомоги закарпатським військовим вирішила і ГО «Самодопомога Закарпаття». І якщо раніше «самодопомогівці» просто допомагали фінансами, медикаментами, закупили каміон медичного обладнання для польових госпіталів, то напередодні зими чітко виникло розуміння того, що потрібно зробити щось особисто. Ось просто своїми руками, ногами, колесами, уміннями, серцями – чим завгодно. Долучитися щільно, близько, відчути на собі.

Так виникла ідея поїхати у зону АТО. Майже на передову. У базовий табір одного із підрозділів 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Туркестансько-За­карпатської двічі Черво­но­прапорної бригади Су­хо­путних військ Збройних Сил України. Де, власне, й служить велика кількість закарпатців.

ДО ДРУЗІВ

Про те, як «самодопомогівці» прийшли до такого проекту, прийняли рішення і здійснили його, розповідає голова правління ГО «Самодопомога Закарпаття», доцент УжНУ, доктор економічних наук Володимир Химинець:

–       Ідея народилася не ко­ле­гіально. Не на зборах, не як спільне рішення. Ідея виникла у кожного окремо. Адже всі наші хлопці думали: ось там служать наші солдати, ужгородці, закарпатці. Серед них є знайомі, товариші… А в Ужгороді діє такий от волонтерський рух, який багато допомагає захисникам. Як би їм могли допомогти ми, виходячи зі своїх можливостей? Не просто фінансами чи ресурсами, а якось… Особисто. І вийшло, що у багатьох народилася така ідея, що добре б туди поїхати, щось повезти потрібне, побачитися, обнятися, поговорити і підбадьорити.

Але головним поштовхом стало те, що у нас там, на Сході є знайомі. І досить близькі. І так сталося, що я під час навчання у Національній Академії державного управління при Президенті України у Києві, познайомився із Тарасом Пастухом. Сам він з Тернополя. На початку літа Тарас мені зателефонував «Я буду у вас на Закарпатті.»

І виявилося, що він не у гості чи на відпочинок на Закарпаття, а у військову частину у Мукачево. Успішний підприємець, директор торгового дому «Опілля», батько чотирьох дітей, депутат обласної ради – записався добровольцем (!). Я був, м’яко кажучи, здивований. Він потрапив у розвідроту 128-ї бригади.

Звісно, ми зустрілися. Згодом їх перекинули в Ужгород і ми стали бачитися частіше. Він бував у мене вдома. І так сталося, що наша дружба стала тіснішою, ми багато спілкувалися про війну, про долю України. Приїздила його дружина… Ну і згодом я проводжав їхній потяг, яким вони їхали з Оноківців, разом із технікою у зону АТО. Я писав про те, що ніхто з адміністрації їх навіть не прийшов проводжати. Воїнів, які після тренувальних зборів їдуть на війну! На початку АТО проводжали з почестями, а тут цілий ешелон: артилеристи, розвідники, медрота – і жодної офіційної особи. Вже тоді у повітрі повіяло чимось недобрим, якоюсь покиненістю…

І ось коли я їх проводжав, я зустрів там свого сусіда. На відправці. Він живе через три хати від мене і я не міг собі й уявити, що Тібор Островка поїде туди. Він є військовим хірургом. Нині він працює у обласній лікарні черговим реанімації. І ось він у званні капітана, лікар – теж їде. Це для мене стало ще одним шоком. І я Тібію пообіцяв, що ми не покинемо їх, будемо допомагати.

Я поділився своїми думками з хлопцями. Що ось є до кого їхати. Всі підтримали. І виникає питання «що вам там треба?». Тарас каже: «Ми розвідники, ми виїжджаємо на передову. І часто нам потрібно швидко тікати. Я купив за свої гроші мінівенчик Рено, але він уже розбитий. І нам дуже треба джипа.»

А Тібію була потрібна медична машина. Так звана «таблетка». Відвозити, забирати поранених.  Це усім відома стара модифікація фургону УАЗ, яку ще називають «буханка». Ну, або «таблетка».

Почали ми шукати джипа, підходящого для війни. І «таблетку». Знайшли. Те, як ми їздили у гірський район Закарпаття купувати ці машини, як торгувалися, як людина, яка була поруч і почула, що це для АТО додала нам 200 доларів на покупку цієї техніки – це взагалі окрема історія і пригода.

Далі ми продовжили готуватися до поїздки. І як люди, які уперше їдуть у зону АТО, може десь наївно, накупили їжі для бійців, теплих речей… Виявилося, що якраз цього там є достатньо, але ми про це дізналися вже прибувши туди. Що ж, хороший урок, друга поїздка буде зовсім інакшою, ми вже тепер навчені. Немає кращого навчання, ніж власний досвід.

ТЕПЛО З ДОМУ

– Звісно, поїхати могли лише кілька чоловік. – продовжує розповідати Володимир Химинець. – Допомогти ж бажаючих було багато. Тож, хлопці, наші активісти-«самодопомогівці» скинули­ся грошима. Експедиція ж бо вийшла недешевою. Її кошторис склав понад 100 000 гривень. Самі машини, їх покупка. Дорога. Сам лише трейлер-евакуатор, який повіз ці машини на Схід, коштував 16 000 гривень. Купили багато речей, інструментів. Продукти харчування ми не купували – вони були волонтерські.

Але головне, на чому б я хотів акцентувати увагу – це те, що ми зібрали адресні посилки по домівках тих, хто служить там. Рідні їм зібрали і передали пакунки з дому і ось саме це, як виявилося, було для вояків найціннішим, найдорожчим і найпотрібнішим.

Звісно, перед виїздом, ми консультувалися з Галиною Ярцевою, вона дала багато цінних порад. Взяли частину вантажу у них.

Головний урок, який ми взяли із поїздки: потрібно туди їздити. Не просто посилати посилки, передавати вантажі, а їздити. Це для них так важливо! Вони були у шоці. Більшість наших хлопців не могли повірити, що ми так да­леко заїхали. Небагато хто заїжджає аж сюди. Щоб було зрозуміло, базовий табір під Дебальцево знаходиться у такому собі «апендиксі», із трьох боків оточеному терористами. І потрапити туди не так вже і просто. Багато блокпостів, перевірок, небезпечних ділянок дороги, які можна проїхати тільки у певний час доби і то дуже швидко. Словом, із Закарпаття там взагалі ще ніхто не був. І хлопців здивувало не тільки те, що ми приїхали, а ще й те, що ми залишаємося там ночувати. Взагалі, перебувати у  базовому таборі не заборонено, але те, щоб хтось там хотів ночувати… Це була дивина. А вже те, що ми їм там приготували домашню їжу, якої вони не їли вже бозна скільки!.. Як той бограч-гуляш їли – я ще розповім.

СТАРТ

Їхали ми вчотирьох. Акти­вісти-«самодопо­могів­ці»: Михайло Чурило, Руслан Чор­­нак, В’ячеслав Харченко, Володимир Химинець.

Зранку, 5 листопада, закар­патський гуманітарний екіпаж вирушив на Схід до наших земляків.

Евакуатор, що повіз придбаний в подарунок розвід­никам позашляховик та «таблетку», виїхав раніше, а екіпаж – слідом за ним, через кілька годин, на мікроавтобусі. Першу ніч провели під Києвом. Там зустріли нашого розвідника, Тараса, він очікував з ремонту два безпілотники, пошкоджені ку­лями в бою. Опікувалися тією чудо-технікою, безцінною для розвідників, київські хлопці-фанати, які завершили роботу аж о 2-й ночі. Поки ми на таксі туди-назад їх забирали, залишилося зовсім мало часу поспати – о шостій планувався виїзд. В Інституті швидкої допомоги ще догрузилися медикаментами і попрямували далі, на Схід.

ІЗЮМ, АРТЕМІВСЬК,
Закарпатське ДАІ

На жаль, через нічні пригоди в Києві трохи вибилися з графіку, тому вечір нас застав під Харковом, а їхати до пункту призначення ще 6 годин, тож були змушені заночувати в с.Ізюм.  Зранку туди прибули наші працівники з обласного УМВС Сергій Росоха з водієм. Вони нас зустріли і провели до Артемівська через усі блокпости, на яких ми вже почали залишати адресні передачі. Дорогою до Слов’янську ми зустріли закарпатських ДАЇвців, а в Артемівську – начальника райвідділу Романа Стефанишина. Всі були дуже раді побачити земляків. 


«На АЗС, де ми зупинилися, під’їхали мої друзі, родина з Лисичанська, яка тимчасово жила у нас в Ужгороді. Ми їм відгрузили частину провіанту, теплого одягу, які вони повезли на інші блок-пости 128-ї бригади, на передову. Військові, які зараз там тримають оборону, раніше стояли в Лисичанську. Познайомившись з нашими хлопцями, ця родина зараз систематично їм допомагає: довозять харчі, солдати в них дома миються та мають можливість попрати речі», – розповідає Володимир Химинець.

ТЕРИТОРІЯ ВІЙСЬКОВИХ

Далі територія міліції закінчилася і почалася територія військових. Проїхавши блокпости, ми дісталися базового табору та почали видзвонювати по списку всіх, для кого у нас були адресні передачі. Це звісно був найрадісніший момент. Хлопці не приховували радості й емоцій. Звістки з дому. Домашнє, рідне. Навіть фото!

Там досить складно жити в польових умовах та воїни створили собі всі зручності: є генератори, світло, є землянки. Екскаватор вириває нішу, потім вручну вони її обробляють і обкладають ящиками з-під снарядів, в які засипають пісок. Заносяться металеві ліжка, а на них вже в спальниках сплять. Дахом слугує бетонна плита, чи метелеві швелери з перекриттям дошками. А на них вже засипається 1-1,5-метровий шар землі. Є різні за місткістю землянки: на 2, 4, а то й 12 місць. В землянках є буржуйки на дровах.

Перше, що нам тут показали – це куди бігти на випадок вогню, у кожного є своє місце. Це безпека.

БОГРАЧ

«Частина хлопців поїхали на передову, а я зайнявся приготуванням бограч-гуляшу. Хотів порадувати на­ших домашньою стравою, – продовжує розповідь Володимир Химинець. – Кухнею слугувала збита з ящиків П-подібна бар-стійка, всередині якої – чавунна плита, на ній кип’ятять чайник, є місце для вогнища, де можна прилаштувати казанок.

Нагріли ми води, перемили миски, ложки, казанок. Почали готувати... Ну, і сиджу я з тим бограчем, воно шкварчить, я там мішаю, щоб не пригоріло. Руслан Чорнак сперся на ящик і шось мені розповідає. Вже починає те­мніти, я вожуся з зажаркою і тут раптом крик: «Вова! В...» Далі я не розчув, але дивлюся – Руслан тікає в сторону однієї з землянок. Кричу: «Ти куди?», а він мені повторює: «ВОЗДУХ!!!». Бачу, що навколо вже нікого і тільки ще троє хлопців розбігаються хто куди. Я скочив у землянку, що ближче до мене, а там народу вже повно. Посиділи, перечекали… І вже тільки після команди «отбой» повернулися куховарити далі. Ось така «гостра спеція» додалася до бограча.

Була інформація, що вночі може початися атака, але, слава Богу, все обійшлося. Хлопці за нас переживали і хотіли відправити назад, проте рухатися в сильний туман до закритих блокпостів було б небезпечніше. Куди ж їхати? Та й бограч ще не готовий... Прийшов капітан, вкупі вирішили залишатися тут, в землянках. Пів-ночі спілкувалися, пів-ночі спали.

Так ось про бограч, – продовжує розповідь Вячеслав Харченко. – Про те, як діставали інгредієнти на місці – це ж окрема історія.

За м’ясом ми поїхали в Дебальцево, в магазин. Всередині дві жінки, віку років 30-ти. М’яса там не виявилося, купили якесь печиво, дрібниці… Вирішив запитати, як вони тут? Коли було краще при ДНР/ЛНР чи Україні? На що вони відповіли: «Та нам все одно! Лиш би не стріляли». Якась така байдужість до всього. А в магазині повний «савок», про поняття одноразового посуду вони навіть не чули.

М’ясо потім таки привезли з Артемівська, замполіт привіз, такий собі Петро з Іршави. Що ж, м’ясо – то вже пів-справи, починаємо готувати. Спеції на бограч ми взяли з собою. Приходить питає:

– А що ще треба?

– Може квасолі, але ж де ви її зараз дістанете?

– Просто кажіть, що ще треба.

– Ну, добре. Ось помідори свіжі би треба також, – з сумнівом продовжую, – каже Володимир Химинець, який став шеф-кухарем на цей вечір.

– Добре, що ще?

Минає зо 20 хвилин. І все приносить: консервована ква­соля (біла, червона), пакет з помідорами. Там надворі було мінус 12! Ну, от де взяв? Ніхто не знає... Дістав!

Хлопці нас трохи підганяли, бо їм вже скоро виїжджати на завдання, але бограч на чудо вийшов дуже смачним. 25-літровий казанок занесли в найбільшу землянку, поклали на імпровізований стіл – ящик від снарядів. Народу набилося щільно, мабуть, чоловік 20. Беруть таку велику миску, набирають до країв. Перший починає їсти, потім передає миску і ложку наступному і так по колу. Ось так от з 3-4 мисок всі їдять, так само воду наливають в одну кружку для всіх, як в кіно насправді.

Далі вночі почався цілий рух. Приходять одні з чергування, трохи поїли, тоді кажуть: «Нагребіть ще – ми на пост віднесемо іншим», і, замість того, щоб поспати у вільний час, вони розносили бограч побратимам. Ось така дружня атмосфера та згуртованість, зовсім інші ці­н­ності.

6 грудня, на свято Миколая, ми плануємо повторити поїздку і знову повезти хлопцям найнеобхідніше. В основному це навіть не теплі речі, чи харчі, а техніка (ще дві санітарні машини), паливо-мастильні матеріа­ли, інструменти (бензопили, молотки, цв’яхи і т.д.) і звісно ж особисті передачі з дому. Ви навіть не уявляєте, якими радісними очима вони отримували листи від рідних, фотографії з дому. Нам розповідали, що хлопці потім дзвонили близьким і навіть плакали, так розчулилися. Ось це дійсно важливо!

Записали Олеся Ткачук
та Олександр Попович.

Додати коментар

Захисний код
Оновити