Продовжуємо цикл розповідей про активістів «Самодопомоги Закарпаття» – людей небайдужих, успішних, з актвною громадянською позицією і великими планами на майбутнє для Ужгорода та його жителів. Сьогодні наш співрозмовник – Дмитро Куштан.

Мисливець, майбутній тато та просто чоловік, котрий знає про будівництво все, вирішив поділитися своїм баченням проблем сучасного Ужгорода.

– Пане Дмитре, розкажіть трохи про себе.

– Ужгородець. Закінчив 12-ту школу. Освіта вища, фінансист. Наразі займаюся бізнесом. Ми починали з будівництва, а зараз надаємо послуги будівельної техніки тощо.

– Чому вирішили від бізнесу перейти до соціального руху? Що вас спонукало?

–  Тому що це пов’язано. Розвиток міста і робота. Треба впливати на наших чиновників, бо вони в прогресі Ужгорода насправді ніякої участі не беруть. Ну а оскільки ми будуємо у цьому місті, то бачимо його проблеми.

– Як ви приєдналися до “Самодопомоги Закарпаття”?

– Засновники запросили долучитися. Потрібно щось у місті змінювати. Вирішив йти з ними до міськради.

– Які проблеми міста видаються вам актуальними?

– Хаос. Хаотично виділяються земельні ділянки, по-друге, хаотично забудовується місто. Той, у кого більше грошей – будує де хоче. Ніякого порядку нема. Місто маленьке і всі один на одного мають вплив. Хтось по знайомству, хтось за гроші, хтось так.

– Натякаєте на корупцію… Бачите якісь методи її подолання?

– Напевно, треба все спростити, щоб усе було відкрито. Тоді не буде ніякої корупції.  Людина знатиме, у які їй двері зайти з кожного питання. Тоді корупція зникне як явище, бо вже не буде за що давати. Чиновник не повинен впливати на процеси через особистий підпис.  Ці повноваження у нього просто треба забрати.

– А якісь конкретні помилки у роботі влади можете виділити?

– Чітко повинні бути визначено правила гри. Якщо чиновник буде ставитися до питання як до особистого, то з цього діла не буде. Бо будь-яке питання, що стосується погодження чи будівництва наразі саме так і сприймається.  Це наче особиста його фірма. До того ж нема донині чіткого архітектурного плану міста. Жоден мер, жоден чиновник не хоче з тим зв’язуватися, бо окресляться чіткі межі, де можна будувати і де не можна. Якщо взяти конкретні райони, то найбільш хаотичні — це П’яний базар, 8 Березня, Новий Район, центр міста.

– Оскільки ви будете балотуватися на найближчих виборах, що конкретно плануєте змінити, якщо пройдете до міської ради?

– Треба навести хоча би елементарний порядок у то­му окрузі, який я представлятиму. Потрібно полагодити потоки державних коштів, які виділяються, приміром, на ре­монт покрівель, доріг, але часто зникають невідомо ку­ди. Роботи начебто виконано на папері, а насправді ні і це всіх наче й влаштовує.

Другий крок – переходити на мансардні 5-поверхові будинки і так їх накривати, щоб вони не текли. Це серйозне питання, адже люди живуть у цих будинках не одне покоління. Змінюється хіба ЖРЕР на ОСББ. Мер от змінився і то  він уже скидає з себе повноваження на ті ж ЖРЕРи.  Одне одного критикують. А конкретних дій нема з жодного боку. Як люди проголосували на виборах, так більше того депутата на бачать.  І ніхто з нього не спитає. От щоб не було таких речей, треба щось змінювати.

– А кроки у масштабі Ужгорода?

– Треба навести порядок з дитячими садками, тому що нині вони використовуються як бізнес-проекти. Мережу дитсадків не розширюють, а тільки закривають. В Ужгороді стало народжуватися більше діток. Як результат – є черги у садки. І це породжує корупційну складову, бо аби дитину влаштувати в садок, треба за три роки записуватися.

Побудовано не­мало багатоповерхівок. А дитсадка за цей час не звели жодного. Кошти, які виділяють на дитсадки, невідомо куди йдуть, бо батьки роблять ремонти за власний рахунок. Перше вересня. Щоб дитину у школу влаштувати, треба пройти  сім кіл пекла.

– Що ви маєте на увазі?

– Ну от сім’ї переїжджають на постійну роботу чи вже на проживання. Не у кожну школу так вже легко влаштувати дитину. Бо вони також не збільшуються. Соціальне будівництво у нас завмерло років 20 тому. От як радянська влада передала, так воно і є. Мало того, ще і пробують забирати приміщення.

– А як щодо проблеми доріг?

– Дороги трохи почали робити якісь. Але це не ремонт, а хіба тимчасове латання.

Тому ми через три місяці знову до цього повернемося і так буде постійно. Водопроводи ніхто не змінював протягом ось уже півстоліття. І навіть у планах того нема. Загалом плановості нема ні­якої. Має бути чіткий порядок: такого-то числа у такий то день ми робимо вулицю. Але робимо не так, що прибігли і залатали, а починаючи від ревізії усіх комунікацій, які там ідуть, чи треба їх замінити чи ні. Ясно, що це колосальні гроші. Але все можливо, якщо це послідовно виконувати.

– Як щодо питань розвитку міста?

– У місті слід будувати енер­гозберігаючі будинки. Це повинна бути державна програма. Або як закордоном. Багаті люди платять самі, бідніші виділяють певну суму з домашнього бюджету, а решту 50% держава вкладає зі своїх коштів. Так спільними силами утеплюються будинки і менше споживається тепла.

– Доречне для вас запитання. Як сприймаєте забудову історичного центру Ужгорода?

– Дуже великі прорахунки всіх тих мерів і архітекторів, які були. Місто треба приводити до ладу і робити таким, яким би воно було цікаве для туриста. Зараз цього немає. У центр ходиш, як на ринок Краснодонців.

Якщо раніше люди багато працювали на заводах, і на вихідні йшли у центр міста, то зараз більшість працює у центрі. Кожен починає бізнес. Причому від цього ніхто не виграє. Чи розумно розташовувати на 100 квадратних метрів 5 кафе? Підприємець автоматично страждає від того, що мусить ділити свою виручку. Тут є конкуренція, лиш нездорова. Я розумію, що кожен хоче торгувати у центрі, але має бути якийсь порядок.

– Які проекти у складі “Самодопомоги” вже втілили і які плануєте?

– Багато робили проектів. Підіймали питання по обленерго, прибирали місто, займалися благодійністю – серед нас багато успішних бізнесменів. Зараз актуальне питання підтримки військових. І там працювали.

Щодо моєї фірми, то ми робили дитячі майданчики пробували їх ставити. Але багато городян ставляться упереджено до цих ініціатив у сенсі, що коли зводиться майданчик, то це означає, що хтось хоче з того двору щось забрати. Ну і повинні змінитися самі люди. Ті майданчики, які ми збудували у дворах малосімейок по вул.Заньковецької розламали за два-три роки.

– Чому ужгородці не те що самі не збираються докупи і не вирішують питань, а ще і ламають кимось зроблене?

– Ми мусимо виховувати своїх дітей. Вчити їх ставленню до спільного майна. На жаль, молодь нічим не зайнята, тиняється дворами, тому що всі спортивні секції зараз платні. Ось і вихлюпує свою енергію на лавиці, гойдалки, ламаючи їх. Цю їхню енергію треба кудись спрямовувати, робити якісь цікаві атракції.

Щодо пасивності, то це трохи спірне питання. Люди  залишені сам-на-сам зі своїми проблемами. У режимі виживання. Батько двох дітей мусить працювати цілий тиждень, у нього ні суботи, ні неділі нема, бо інакше він сім’ю не прогодує. Він або має на двох роботах працювати, або їхати кудись на заробітки. Тож, говорити ще про якісь інвестиції у майданчик недоречно. Є надія, що місто трохи «відчухають» кандидати у депутати, у надії сподобатися городянам. Біда у тім, що вклавши, приміром, 50 000, вони хочуть повернути собі 300 000 і краю цьому не видно.

– Як ви сприйняли політичну кризу в країні?

– Дуже погано. Ми допомагали, і будемо допомагати.  Але соромно за нашу армію, чесно кажучи. Та й навіть більше за те керівництво, яке її привело до такого стану. Всі ці 23 роки вони просто  знищували її, а зараз маємо те, що маємо і з того й виходимо. Кожен, хто чим може, тим і допомагає.

– Чи маєте якесь хобі?

– Полювання, спорт. Полювати їздимо і на Рахівщину, і у Воловець і де лиш цікаво, де запрошують. То колективне заняття. Щодо спорту, то це теніс, велосипед.

– Як щодо дітей?

– Це у нас у планах. Чекаємо з дружиною на первістка.

– Що цінуєте у людях?

– Щирість, чесність, відкритість.

– Ну і тоді наостанок: яким бачите своє майбутнє?

– Бачу його тут, у місті. Якщо людина  живе там, де хоче, робить те, що хоче, отримує від цього задоволення і має що показати своїм дітям, то чого ще треба? Розкидуватися по світу нема сенсу. Бо є такі люди, що всюди встигають, але  коли повертаються на старості  років, то навіть не мають, що згадати. А тут реально можна привести свою дитину і показати їй: ось це зробив твій тато. А ти виростеш і теж щось зробиш для свого міста.

Розмовляла
Олеся ТКАЧУК

Додати коментар

Захисний код
Оновити