Цим інтерв’ю ми починаємо цикл публікацій, покликаних познайомити ужгородців з обличчями «Самодопомоги Закарпаття».  Хто є нашими активістами? Які вони «Самодопомогівці»? Чим живуть, займаються, про що мріють? Перший наш співрозмовник – громадський активіст і підприємець Василь Губкович.

У місті Ужгород, згідно статистики, є трохи більше 15 тисяч підприємців. Кожен з них тим чи іншим чином створює наше місто, та далеко не кожен створює життєвий простір не лиш навколо свого бізнесу, але і навколо себе.

А от Василь Губкович може цим похвалитися.

На 41 році життя цей чоловік може з упевненістю дивитися людям у вічі. Адже, як каже сам, він щасливий.

– Розкажіть трохи про себе тим, хто вас зовсім не знає.

– Я родом із Ужгорода і прожив тут усе життя. Закінчив другу школу, потім комерційний технікум... По­ступово увійшов у світ підприємництва. Зараз у мене орендний бізнес, шиномонтаж тощо.

– От про них. Відомо, що ви є свого роду інноватором, адже займаєтеся вторинною переробкою. Як ви дійшли до такого рівня екологічної свідомості?  

– Все було дуже просто. Справа в  тому, що у мене є фірма, де бортують колеса авто. Продукувалося багато відходів. Причому, аби ви знали, сміттєзвалища приймати шини відмовляються. Адже у них нема можливості їх утилізувати! І саме тому я почав вивчати, що ж роблять у світі з негодящими вже шинами. Роблять клумби, перетирають, але це все було не те. Врешті я вийшов на систему піролізу, яка по суті є безвідходною піччю. Яка ще й не має шкідливих викидів.  У результаті шини утилізуються, а ще і виходить пічне паливо, вугілля і метал, які можна продати.

– Однієї екології вам, певно, було мало. У який момент ви вирішили перейти до соціального аспекту бізнесу?

– Це почалося 5 років тому, у 2010, коли я балотувався від цього одного з мікрорайонів Ужгорода на місцеві вибори. Відремонтував тоді  4 дитячі майданчики, 2 футбольні поля, поштові ящики. Але бачу, що за той час, який минув, нікому до них нема діла. Жителі ці об’єкти не ремонтують. Ба більше, вони навіть самі їх знищують. Тому зараз вирішив все це відновити. Бо у мене самого є маленькі діти і десь їм треба гратися. А позаяк влада не робить цього,  щось ремонтую своїми силами, десь хтось допомагає. Отаке.

– Де вся ця робота проходила?

– У районі Веселка-Ера-Собранецька. Влітку на вулиці Собранецькій було відновлено цілий двір. Про це навіть зняли відеоролик. Коли я йшов на вибори у 2010, якось не розібрався, що він входить до мого виборчого округу. Зрозумів лише зараз і вирішив допрацювати, Біда у тому, що більшість кандидатів у депутати перед виборами роблять усе, а після виборів вже нічого. До слова, я тоді не пройшов по округу, хоча зайняв друге місце, що теж непогано.

Ролик, знятий під час ремонту двору, до речі, можна побачити за адресою http://bit.ly/1nZdl5c. Він вийшов цікавим.

– Якщо вже ми торкнулись теми виборів... Будете балотуватися у місцеві ради?

– Думаю, що так.

– Для чого це вам?

– Що я хочу? Ну я так думаю, що вже допомагаю людям у міру своїх можливостей. А якщо я все ж таки стану депутатом, то, можливо, зможу допомагати ще більше.

– Більше – це як? Які більш глобальні проблеми міста ви бачите? Якщо вийти за межі цих дворів, майданчиків, то що б ви могли і хотіли вирішити?

 – Комунікації і дороги. Зараз по Докучаєва, наприклад, я  зібрав з будинку підписи. Адже влада уже 10 років обіцяє  викачати  воду з підвалів. Але нічого не робить.

Тож ми зібрали підписи і подали до ЖРЕРу. От як він до цього поставиться, так і будемо діяти далі.  Якщо вони відремонтують ці труби, то проблем нема. Якщо ж ні, будемо рухатися далі, якось змушувати владу діяти, нехай і через судові санкції. Бо у під’їздах стоїть страшний запах, просто неможливо увійти! І це стосується не лише Докучаєва.

Насправді таких будинків у місті набагато більше. Навіть під нами у підвалах вода, тож  люди просто не можуть користуватися ними.

– У випадку з двором на Собранецькій було так, що люди бачили роботу, але не вийшли допомогти.  Як ви гадаєте, чому ужгородці такі байдужі? Не кажучи вже про те, що вони могли б скинутися і так само власними силами відремонтувати свій двір...

–  О, там навіть були репліки, на кшталт, для чого ти ремонтуєш поштові ящи­ки? Ми собі купимо нові. На що я відповів наступне: ви за 20 років нічого не купили, то чим вам заважає моя праця?

Насправді, всім не догодиш. До того ж люди не дуже можуть зібратися, бо зараз у країні криза: проблема з роботою, грошима...

– То все таки винен матеріальний фактор чи психологічний? Як отой радянський тип мисле­ння, коли людина чекає, що хтось за неї все зробить.

– Все не так однозначно. Раніше, при Союзі, були суботники, а на сьогоднішній день їх нема. І якби люди самі збиралися на ці суботники, то у кожного з них в житті все б стало краще.  Але на жаль...

От ми нещодавно влаштували суботник на футбольному майданчику на Докучаєва.  Поле ми відремонтували ще 5 років тому, а зараз просто відновлювали. Допомогти ви­й­шло 4 чоловік, а інші просто просиділи на балконах, дивлячись, як хтось щось робить.

– Ви трохи згадували, що подекуди люди навіть руйнують зроблене вами. Не почуваєтеся з того розчарованим?

– Ну, звісно, є невелике розчарування.  Але це життя.  Хтось навіть каже “візьми це футбольне поле і перестав собі під дім”... На це не потрібно зважати.

–  На кого ви орієнтувалися, коли вирішили зайнятися соціальними ініціативами? Можливо, на якихось інших підприємців?

– Ні, нема такого орієнтиру. Але люди, які працюють у мене, теж іноді свій вільний час використовують для того, щоб зробити щось для дітей, Адже у першу чергу ми робимо це для них. Ми вже свої ясла відбігали. Тому я і повторюю, що якби ми відновили ці суботники, то, повірте, у всіх дворах було б набагато чистіше. Може, люди б і не викачали воду з підвалів, але їх двори були б у порядку.

– Ви згадали про дітей. Я знаю, що ви багатодітний батько. Розкажіть трохи про своїх менших.

– Так, дійсно, у мене четверо дітей. Найстаршій доньці – 16, наймолодшому синові – рік. І це найбільша моя цінність.

– Повернемося до соціальних питань Уявна ситуація. Ви стали депутатом і маєте необмежену кількість грошей. Що би Ви зробили для міста?

– Справа у тому, що один у полі не воїн. Депутат сам нічого не зробить. Зараз, як мені здається, я і так роблю багато навіть не будучи при владі. Але після приходу до влади, можна було б зробити набагато більше.  Насправді важко судити, поки ти не там, але однозначно у своїй роботі я б орієнтувався на потреби людей .

– Не замислювалися над питанням розвитку підприємництва у місті?

– Не думав про це. Я собі працюю і у мене все добре. Але якщо говорити про ситуацію по підприємництву у місті, то в останні часи вона не надто хороша. Грошей нема. І  якщо продовжуватиметься війна на Сході, може ще гірше стане. Тому важко зараз орієнтуватися на щось, коли невідомо, що  буде завтра.

– Як ви, до речі  ставитеся до останніх подій в Україні, Майдану, АТО.

– Навіть не знаю, що сказати. Ситуація паршива у тому плані, що вона може затягнутися на багато-багато років. Враження, що нами хтось грається.

– Ви є активістом ГО “Самодопомога Закарпаття”. Чому увійшли са­ме до цієї організації та яку свою роль бачите в ній?

– Приєднався до Самодопомоги, бо бачив, що тут об’єдналися свідомі лю­ди. Поки ти сам не почнеш щось робити, ніхто тобі не буде допомагати. І люди з цієї ГО, зокрема і мої друзі вирішили: давайте щось змінювати, да­вайте пробувати щось робити. І я так подумав, що мені з ними по дорозі.  Про нас уже говорять і це добре.

– А які ви бачите перспективи цієї організації?

– Думаю, ми спочатку навчимо ужгородців робити їхнє життя кращим. Самотужки, помагаючи один одному. Ми вже робимо це в Ужгороді та районі. Ймовірно, з часом охопимо діяльністю й область. Про партійні перспективи наразі говорити рано. Спочатку потрібно очистити владу, позбутися “звичних облич” у ній.

–  Наостанок ще декі­лька особистих запитань. Що цінуєте в людях і що вам у них не подобається?

– Ну, тільки чесність, це зрозуміло. А що обманне… Хто цінує обман?

– Яким бачите своє власне майбутнє?

– Я щаслива людина. У мене ростуть прекрасні діти. Я почуваюся впевнено, що би не сталося у житті. Бо діти – це найбільша цінність у житті кожної людини. Пам’ятаєте, у “Ма­ленькому принці” була фраза про те, що ми відповідаємо... Я б перефразував і сказав “...за тих, хто поруч з нами”. І так само, як мої батьки дали мені життя, вивчили мене,   так і ме­ні хочеться дати своїм дітям ті ж блага. І це той  мінімум, якого я хочу досягнути.

Розмовляла Олеся ТКАЧУК

Фото автора.

Додати коментар

Захисний код
Оновити